Клара Семенівна прокинулась 27-го лютого та побачила під власним будинком 9 танків з літерою «Z». З цього моменту й почалось справжнє пекло: вибухи військової техніки, розриви снарядів та полум’я у квартирі.
Того страшного дня жінка разом із хворим чоловіком Валерієм та сусідами вибігли у двір для того, щоб сховатися від стрілянини та вибухів. Не могли знайти бомбосховище – ховались деінде. А згодом, як заспокоїлась пожежа, повернулись до свого помешкання.
Подружжя жило без комунікацій. На календарі – 2 березня. Температура у квартирі становила +7 градусів за Цельсієм. Жінка згадує, що холодно було настільки, що вода, яка стояла в коридорі, перетворювалась в лід. Тому про нормальну гігієну можна було забути.
«Електроенергії та газу не було, але була вода, уявляєте? Та ми не мились. Було дуже холодно, можна було легко захворіти. Протиралися серветками. Для мене, як для жінки, це було просто жахливо. Але я думала не про себе. У мене хворий чоловік, за ним потрібен був догляд. Ми з ним із Донецька. Він працював на шахті 30 років. Вона і забрала у нього все здоров’я. Тому я постійно переживала, щоб він не простудився, коли я його «мила». Слава Богу, у нас було достатньо одягу, тому я часто переодягала Валеру в теплі речі»
Пані Клара розповіла, що за кілька кварталів від неї жив її син Дмитро зі своєю дружиною та маленькою дитиною. Жінка вирішила передати їм всі запаси їжі. Заплатила сусіду, щоб він відвіз продукти та перевірив як там рідні. Вони були живі. Вона відчувала полегшення та щастя.
Оскільки не було електроенергії, продукти, які жінка лишила для себе та чоловіка в холодильнику, зіпсувалися. Картоплю готували на вогні на вулиці.
«Наші з Валерієм запаси їжі на півтора місяця: 10 зварених картоплин, сухарі. Ми різали 1 картоплину на 4 частини. Четвертинку з’їдав чоловік, четвертинку – я та один сухарик. Через те, що мало їли, не було сил навіть ходити»
На вулицях міста було небезпечно. Не можна було навіть вийти у двір, щоб нагріти води на чай. Якщо вчасно не забігти до під’їзду, можна було лишитися життя. Росіяни стріляли навіть у цивільних. Клара Семенівна бачила такі випадки на власні очі. Тому навіть не сподівалась, що син зможе відвідати її. Залишалось лише молитися за дітей.
Але через певний час Дмитро все ж таки зміг доїхати до матері на велосипеді. Привіз продуктів та повідомив, що планується евакуація мешканців Маріуполя із Бердянська. Син домовився зі знайомим, що чоловік довезе мати та батька до місця евакуації. Сам виїхати не міг. Через вибухи, у нього зламалась машина, тому місць для всієї родини не вистачало. Кларі Семенівні тяжко далось це рішення, але вона наважилась виїжджати.
Шлях був тяжким. Евакуація відбувалась по списках, в які хотіли потрапити тисячі людей. Дали 80 автобусів і 24 маршрутки. Жінка ледь домовилась, щоб їх внесли у списки. Постійно дякувала небесам за добрих людей.
Локація, день та час евакуації постійно змінювались. Бувало, що не знали де переночувати або як дібратися до потрібної локації. Але добро завжди вертається, тому люди, яким допомагала пані Клара, самі знаходили її та довозили до потрібного місця. Так і опинились біля Луначарського кільця, що біля Бердянська.
Їхати в автобусі було тяжче морально, аніж фізично. Діти кричали від голоду. Ночували в степу. Наступного ранку, 24-го березня, була запланована подальша евакуація до Запоріжжя. Бердянськ був одним із перших міст, яке захопили окупанти. Вони відчували владу, постійно затримували час евакуації, створювали небезпечні ситуації для виїзду. Але вибратися вдалося. І не тільки пані Кларі з чоловіком.
«О третій годині дали команду виїжджати до Запоріжжя. А я бачу, що за нами колона машин. Люди своїми машинами їдуть. І тут дзвонить мені син. Я не повірила своїм очам. Він зміг до мене додзвонитися, сказав, що він та родина живі, і вони їдуть позаду нас. Змогли вирватися»
У цивільних, які виїжджали своїми машинами, окупанти забирали коштовності та гроші. Людей в автобусах не чіпали, просто перевіряли документи. Дорога була довгою. Кожні 5 кілометрів стояв блок-пост. Загалом, Клара Семенівна згадала 19 блок-постів, які вони проїхали за 9 годин.
Перше, що побачила жінка: околиці Запоріжжя були повністю обстріляні, а будинки – згорілі. Попри це, пані Клара, її чоловік Валерій та сотні людей в автобусах відчули себе в безпеці. Організатори евакуації привезли людей в безпечне місце, нагодували гарячими стравами, облаштували місце для ночівлі та зареєстрували як переселенців. Згодом, родина Клари Семенівни переїхала у квартиру, яку допомогли знайти знайомі.
Жінка згадує ті часи зі сльозами на очах. Вона кожного дня дякує Богові за життя та за добрих людей, які врятували її.
«Всім українцям, які помагають нам, переселенцям, я хочу подякувати та низько вклонитися. Я не знаю як ми лишилися живі. Напевно Бог є».
