Аліна – блогерка, волонтерка. Коли почалося повномасштабне вторгнення рф в Україну Аліна була за кордоном. Саме тому її волонтерська діяльність сфокусована саме на роботі з вимушеними переселенцями, котрі були змушені тікати від окупаційних російських військ.
Історія початку волонтерства
24 лютого 2022 року ми з мамою були у Будапешті. Саме 24 лютого у мами був день народження. Ми прокинулися о 5 ранку від того, що нам дзвонили, писали. Ми були шоковані і не розуміли, що робити. 25 лютого ми мали повертатися в Україну.
У нас лишалася остання ніч у готелі. Ми зібрали речі і поїхали до Консульства України у Будапешті. Там було дуже багато людей, які не знали куди діватися. У них не було ні грошей, ні їжі, ні води. Пригадую, як якийсь співробітник Консульства просто дістав з багажника свого авто воду і почав роздавати її людям і додав: «Це все, що ми можемо вам запропонувати».
Пройшов рік і Угорщина так нам нічого і не може запропонувати, окрім цих баклажок з водою.
Пам’ятаю як ми повернулися в готель, а там на нас чекала пляшка шампанського, тюльпанчик і листівка «З днем народження!». Ми розплакалися.
Зранку ми вирішили їхати у Краків. 25 лютого ми вийшли з потяга у Кракові і пішли у поліцію. Ми розуміли, що в Україну їхати зараз не можемо і не знали куди йти.
У мене було враження, що ми чи не найперші українці, які прийшли у поліцію, адже там не знали що з нами робити. Один співробітник посадив нас на лавку і пішов кудись дзвонити. Через пів години повернувся з трьома номерами і спитав чи нам є де ночувати. У мене тоді було таке враження, що він готовий був прийняти нас у себе вдома.
Один із номерів належав українській юристці у Кракові, яка і досі є «гарячим контактом».
Ми зняли житло на місяць. 26 лютого ми прокинулися і стало очевидно, що у нас є все для життя на даний момент, але просто сидіти у приміщенні ми не могли.
Я зрозуміла, що українців буде приїжджати все більше, а тому вирішила, що хочу якось допомагати. Я подумала: «Якого біса поляки мають нам допомагати, якщо я є тут і можу допомагати своїм людям». Через Фейсбук я знайшла організацію і мене запросили допомагати застеляти ліжка у хостелі, який щойно відкрили для українців. Коли ми з мамою прийшли у хостел – там були вже гори гуманітарки та безліч двоповерхових ліжок. За два дні ця організація змогла організувати близько 100 спальних місць.
Контакти нашого хостелу давали всім, хто їхав до Кракова. Люди з вокзалу йшли прямо до нас. Завдяки співпраці з ресторанами та бізнесом вдалося відкрити їдальню. Їжі було дуже багато.
Ми з мамою позмінно також працювали на рецепції: мама – вдень, я – ввечері. Найбільше людей приходило саме вночі.
До нас приїжджали представники організацій з інших країн і пропонували перевозити людей далі. Українці боялися кудись їхати, адже були шоковані. Проте, ми іноді сприяли тому, щоб люди їхали далі, бо у нашому хостелі вже не було місць, а нові біженці прибували.
До того я волонтерством я ніколи займалася.
Блог для українців
Коли почалося повномасштабне вторгнення ми з друзями почали вести блог. Спочатку планували зробити саме новинний блог для українців, котрі опинилися у Європі: де можна отримати виплати, куди подавати документи і таке подібне.
Я в той час поїхала в Іспанію отримати карту резидента на 2 роки, яка дозволяла виїжджати і повертатися. В Іспанії ми і почали записувати відео. На Фейсбуці я знайшла дуже багато українців і ми записували відео з ними, про їхнє життя, як вони облаштувалися. Але поки ми зібрали матеріали та змонтували відео – стало зрозуміло, що контент почав швидко втрачати актуальність. Тому ми вирішили записувати короткі відео про свіжі новини і одразу їх публікувати. Або ж розповідаємо нашим глядачам про «довгограючі» теми, які теж є актуальними.
Також в Іспанії ми записали декілька інтерв’ю з українцями, які працевлаштувалися у Іспанії. Ці відео спрямовані на те, щоб показати українцям, які переїжджають у інші країни, на які професійні можливості вони можуть розраховувати.
Волонтерство закордоном vs в Україні
Мені здається, що волонтерство у європейських країнах є дещо свідомішим. В Україні волонтерство треба просувати, а у Європі люди самі емпатичніше ставляться одне до одного.
Тут допомогти – це класно, а не прояв якоїсь слабкості.
Коли почалася війна я була шокована, коли європейці пускали пожити до себе додому незнайомих людей, давали допомогу, робили документи. Наприклад, по моїх знайомих приїхали на авто до кордону у Пшемислі (Польща) і відвезли у Нідерланди.
Треба зважати й на те, що Україну у Європі знають як бідну країну і відповідно з бідним населенням. Проте навіть такий стереотип не злякав європейців і вони дійсно дуже багато допомагали.
Мені здається, що вчити волонтерству і, в першу чергу — гуманності, треба зі школи. В Україні багато нужденних людей було до війни, а зараз ще більше, як мінімум через те, що нас не вчать допомагати їм. Допомагати тому, кого ми не знаємо.
Нас не вчать проявляти людяність і підходити до незнайомої людини що лежить на вулиці і питати чи все добре? Чи не потрібна допомога?
Нам з дитинства кажуть: не підходь, не бач шо воно п’яне лежить? Воно-то може й так, але це не означає що йому/їй не потрібна допомога, або що в людини не стався інфаркт чи інсульт, тому вона тягне мову і не розуміє де знаходиться.
Ну і звісно ж, окрім нашого власного виховання, наша держава теж не збирається нікому допомагати. І зараз, під час війни, ми маємо парадокс: держава майже не допомагає нужденним, а ті люди, що різко пішли у волонтери, вважають за норму віддавати всього себе, працювати 24/7, відмовляти собі у всьому, не жити своє життя аби допомогти іншим. Але це не є нормою. Просто ні перших, ні других не навчили ЯК треба допомагати.
Стандарти волонтерства
Зі стандартами волонтерства я знайома не була, оскільки раніше не волонтерила. Я не знала як то має бути.
Так склалося, що люди з якими я працювала, теж почали волонтерити, коли почалася «велика» війна. Ніхто не знав як волонтерити правильно.
Зараз я працюю у іншій волонтерській організації і тут у нас вже є скрипти за якими ми спілкуємося.
Волонтерство – це не та робота, де ти можеш розмовляти з людьми лише по скрипту. Велику роль відіграють емоції та те, що люди відчувають.
Треба залишатись позитивним, щоб допомагати іншим.
Публікацію підготовлено за підтримки Європейського Союзу в рамках Стипендіальної програми для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства. Публікація відображає позицію благодійного фонду «Women’s Aid International» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
